Одеса та Одеська область почали зазнавати обстрілів і терористичних атак з боку російської армії і військово-морського флоту з перших годин повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року. У липні 2023 року Одеса пережила набільш значні та руйнівні ракетні удари за весь час російсько-української війни. Автор Adamdar/CA Тимур Нусимбеков опинився в Одесі в період початку і кульмінації масованих липневих обстрілів і задокументував, як живуть і борються за своє місто українці.
Ніч
23 липня. Як і попередньої доби, після опівночі починають вити сирени повітряної тривоги. З усіх боків чути звуки далеких пострілів і черг. Одеса знову приймає бій. На місто йде хвиля смертоносних дронів-камікадзе, з різних траєкторій і висот до Одеси летять крилаті та балістичні ракети: «Калібри», «Онікси» та «Х-22», «Іскандер-К» та «Іскандер-М». Солдати одеського гарнізону стріляють з усього, що у них є: з автоматів і зенітних кулеметів, зі скорострільних гармат і систем ППО. Небо над містом розрізають червоні трасувальні лінії і жовті спалахи.
Десь вдалині чути шум, що нагадує гуркіт мотора мопеда: цей звук видає іранського дрона-вбивцю Shahed 136. Через характерний звук одесити прозвали ці дрони «мопедами». Shahed 136 несе кілька десятків кілограмів смертоносної вибухівки. Гуркіт наближається. Через декілька секунд в одеському небі з'являється яскравий жовто-червоний спалах, а через секунду чути вибух.
— Ннааа! «Мопед» вирубали, бачиш!? — радісно кричить хтось у темряві. — П****ць вам, а не Одеса!
Через декілька хвилин усе стихає. Деякі люди виходять на вулиці з бомбосховищ і укриттів, з паркінгів і підвалів. Люди глибоко дихають, хтось нервово курить, інші сміються і намагаються жартувати, тому що це Одеса, а Одеса зберігає почуття гумору навіть під ракетними обстрілами.
На величезній швидкості вулицею мчить військовий пікап. Машина різко гальмує, з неї вискакує солдат у касці і з радіостанцією в руці.
— Друга хвиля пішла! Всім в укриття! — кричить солдат.
Люди знову спускаються в бомбосховища та укриття.
У крихітному квадраті підвального вікна, заставленого мішками з піском, видно тільки маленький шматочок вулиці: там миготять сині промені карет швидкої допомоги і поліцейських машин; червоним світлом мерехтить світлофор, який забув про жовтий і зелений кольори. За декілька хвилин знову чути гуркіт пострілів і черг із кулеметів і зенітних гармат.
— Це наші хлопці з ППО працюють. Все буде добре! Все буде добре! — каже людина за моєю спиною, заспокоюючи когось поруч або власне себе.
Гучні вибухи. Віконце на долі секунди засліплює величезний помаранчевий спалах. Будівля вібрує від ударної хвилі.
— Відійдіть від вікна! Осколки! — кричить хтось.
У різних точках Одеси горять житлові будинки та цивільні будівлі, палають музеї та Спасо-Преображенський собор. Усю ніч рятувальники і пожежники ДСНС гасять пожежі, шукають фрагменти ракет і БПЛА, які не розірвалися, витягають із-під завалів людей і тварин.
Ранок
О 5 ранку закінчується комендантська година. Зі старих одеських дворів з дво- і триповерховими будиночками, з панельних хрущовок і нових багатоповерхових комплексів виходять люди: хтось прямує до будинків з потрощеними квартирами та продирявленими дахами; інші їдуть до музеїв і пам'яток історії, які російські крилаті ракети та іранські дрони минулої ночі перетворили на руїни і груди цегли; треті зустрічаються біля Спасо-Преображенського собору, понівеченого потужним вибухом.
Я підходжу до Соборної площі і Спасо-Преображенського храму. В інші дні та в інші роки, коли приїжджав і гостював в Одесі, я часто гуляв цією площею. Вчора я теж був тут. На цій площі було красиво і зелено, тут було тихо і спокійно. Після поїздок на Харківщину і Донеччину я почав особливо цінувати красиві, зелені й тихі місця. Але вранці 23 липня я не відразу впізнаю цю площу і цей собор. Навколо — уламки зруйнованих стін, осколки, бите скло, фрагменти залізних і дерев'яних конструкцій. На фасаді собору — глибокі тріщини і пробоїни, на даху з куполами зяють дірки і проломи. До морського одеського повітря домішуються гіркий запах паленої гуми, пороху і гар від потушених і тліючих пожеж.
Тут, на площі та біля собору, цього ранку працюють сотні людей різного віку, професій і національностей, які живуть в Одесі: робітники, таксисти, кур'єри, солдати, діти, школярі, індійські та пакистанські студенти, священнослужителі в чорних сутанах, співробітники комунальних служб у помаранчевих штанах і футболках.
Більшості з присутніх людей вдається стримувати емоції, але не всім: літній чоловік, з ніг до голови вкритий будівельним пилом, люто, голосно і несамовито матюкає тих, хто відправив ракети і дрони на Одесу; хтось плаче, сидячи на асфальті, хтось ридає стоячи на місці, інші в заціпенінні дивляться на понівечені стіни храму.
Біля одного з входів до собору волонтер роздає робочі рукавички та одноразові маски. Люди надягають будівельні каски та респіратори. Кому не вистачило масок, намотують футболки і шматки тканини на ніс і рот. Люди беруть до рук лопати, ноші, мітли, заходять до різних залів величезного собору і розпочинають роботу: розбирають завали, виносять із собору шматки дерев'яних перекриттів, дістають уламки церковного вжитку, вкриті сажею та пошкоджені вогнем, дбайливо несуть фрагменти ікон та картин. Поліцейські фотографують розвалини і збирають осколки, щоб використати їх у розслідуванні чергового військового злочину. Щось важке і масивне зривається з-під даху і з гуркотом падає в дальньому кінці соборної зали. Один із поліцейських офіцерів з бородою і в чорній бейсболці голосно віддає команду:
— Вивести всіх, хто без касок! Дах може обвалитися!
У соборі залишаються тільки робітники, волонтери та цивільні в помаранчевих і білих будівельних касках, військові та добровольці в чорних, оливкових і камуфляжних кевларових шоломах.
Одна бабуся хоче зайти в храм, але поліцейський не пускає її.
— Бабусю, вам туди не можна! У вас каски немає! Там небезпечно! — кричить він прямісінько у вухо бабусі, бо вона погано чує.
— Я допоможу, пусти, — намагається переконати поліцейського старенька.
— Ми самі все зробимо! Ми впораємося, бабусю!
День
Літня жінка знаходить у купі цегляних уламків фрагмент церковної фрески і старанно відтирає його від пилу: на цьому фрагменті обличчя янгола або святого. Вона хреститься і цілує його.
Дівчинка років шести сидить навпочіпки на одній із галявин перед собором і старанно виймає з трави шматки битого скла, металеві осколки, погнуті цвяхи та кидає все в пластиковий пакет. Хтось із дорослих волонтерів каже їй, що вона може поранитися і їй краще погратися з іншими дітьми. Дівчинка відповідає, що не хоче гратися, а хоче почистити галявину. Волонтер знімає свої робочі рукавички і просить дівчинку надіти їх, щоб захистити руки. Я йду далі і бачу, що на інших зелених ділянках площі багато людей — і дорослих, і дітей, — хто теж очищає землю і траву.
Група волонтерів виносить величезний шматок дерев'яної обшивки з собору. Один із них помічає жовто-блакитний казахсько-український патч на моїй сумці.
— І Казахстан з нами?! — захеканим, але веселим голосом запитує він.
— Так, з вами, — відповідаю я.
— Алга, Казахстан! — радісно каже волонтер.
Я виходжу з собору, щоб знайти воду і прокашлятися від будівельного пилу, який густою хмарою висить над нами. Помічаю знайому художницю Юлію. Юлія народилася в Одесі, а останні п'ятнадцять років жила в Лондоні. Там вона збирала донати для ЗСУ. Нещодавно вона повернулася в Україну, щоб на власні очі побачити, як живе її місто і країна, щоб зафіксувати наслідки воєнних злочинів і продовжувати збирати донати для української армії.
Юля розповідає мені, що рашисти цієї ночі завдали удару по Будинку вчених (у минулому — садибі Толстих), що вони знищили житлові будинки в районі Приморської та Преображенської вулиць, що ракети вдарили й по інших районах її рідного міста. Вона каже, що з кожним із цих місць пов'язано багато спогадів і їй важливо все задокументувати. Весь день із Юлею ми ходимо цими місцями. Ми розмовляємо та мовчимо з місцевими жителями і волонтерами, ми фотографуємо, ми слухаємо історії людей, які втратили свій дім, ми спостерігаємо красиві і страшні картини.
Волонтер у чорній футболці з логотипом «Бетмена», з ніг до голови вкритий пилом, кидає лопату і жадібно п'є воду біля зруйнованого будинку на вулиці Преображенській. «Цьому місту потрібен герой» — цитую я блокбастер про надлюдину-кажана, щоб підбадьорити його, але через гуркіт лопат і бульдозерів він не чує мене.
Великий кущ із пластиковими червоними трояндами на зруйнованій вулиці майже не постраждав від вибуху. Юля акуратно змахує товстий шар землі та будівельного пилу з пелюсток і каже:
— Ці троянди живі, не пластикові.
З Дімою, молодим волонтером, ми стоїмо на балконі частково зруйнованого Будинку вчених; тут колись жив граф Михайло Толстой. Діма розповідає мені про цю садибу і цей район. Діма має архітектурну освіту, тому добре знає історію всіх цих вулиць і будівель.
— У 1941-му під час окупації навіть нацисти не зачепили цю будівлю, а рашисти взяли і знищили.
Діма показує на те місце, де осколок від російської ракети завдав смертельної рани місцевому жителю. Каже, що сподівається, ця людина не довго страждала. Діма показує на старий будинок по сусідству з садибою, точніше на його руїни: у цього будинку після вибуху вирвало дах, стіни і декілька квартир.
— Тут здебільшого жили переселенці та біженці з Херсонської та Донецької областей, — каже Діма. — Вони приїхали в Одесу, щоб врятуватися від «русского мира», а «русский мир» їх і тут наздогнав.
Вечір
Увечері недалеко від собору ми розмовляємо з Женею. Жені 28 років, він народився в Одеській області. До повномасштабного вторгнення Євген працював у міській лікарні та в швидкій допомозі Одеси. За декілька днів після лютневого вторгнення Женя попрощався з дружиною і маленькою дитиною і записався добровольцем у ЗСУ. Із цивільного фельдшера Женя трансформувався в бойового медика. У березні 2022-го він уже був на фронті. Євген і його медичний загін врятували багато життів. Женя, як і багато одеситів, воював на Донбасі і в Херсоні і, як усі одесити, молився, щоб війна не прийшла в їхній дім, в Одесу. Але в липні 2023-го війна, несучись у корпусах ракет «Іскандер», «Калібр» і «Онікс», увірвалася в Одесу. Євген подарував мені патч: на ньому два солдати в камуфляжі, бронежилетах і касках, з ангельськими жовто-блакитними крилами за спинами, допомагають пораненому.
Перед комендантською годиною я йду Дерибасівською. На вулиці бачу групу юних людей. Хлопці та дівчата співають пісні Андрія Хливнюка a.k.a. Boombox і братів Галлахер із The Oasis. Серед тих, хто співає, я впізнаю групу волонтерів, які вдень працювали на руїнах. Вони не встигли переодягнутися, на їхніх футболках і шортах будівельний пил і кіптява. Повз нас проходить пара молодих солдатів в армійських панамах і з шевронами ЗСУ на вигорілих кітелях. За їхніми спинами величезні рюкзаки. Одна з дівчат голосно каже їм:
— Спасибі, що захищаєте нас, хлопці!
Солдати посміхаються. Дівчина підбігає до них і обіймає обох.
— Слава Україні, — кричить їм один із музикантів.
— Героям Слава! — синхронно відповідають усі, хто зібрався на цьому шматочку одеської вулиці: перехожі, юні хіпстери, рокери, волонтери та солдати, що повертаються зі звільнення та госпіталів.
Ті, хто запустив крилаті ракети і дрони-вбивці на це місто, хотіли не тільки знищити його будинки, порти і зернові сховища, а й вселити жах і страх у серця одеситів, а замість цього розбудили в їхніх серцях лють і волю до опору.
Один із музикантів грає красиву гітарну імпровізацію. Я хочу запам'ятати цю вулицю й аромат цього міста. Я хочу запам'ятати стиль і шум Одеси, запам'ятати цей блюз. Я хочу запам'ятати красу і силу тих, кого зустрів тут сьогодні і в попередні дні. Я хочу запам'ятати цих хлопців і дівчат, які за 10–15 хвилин до комендантської години співають Live Forever гурту Oasis:
Maybe I just wanna fly
Wanna live and don’t wanna die
Maybe I just wanna breath
Maybe I just don't believe
Maybe you’re the same as me
We see things they’ll never see
You and I are gonna live forever...
Хтось із цих дівчат і хлопців завтра знову долучиться до однієї зі штурмових бригад у степах Запорізького фронту, хтось знову вирушить волонтерити до військового шпиталю Миколаєва чи Херсона, хтось продовжить роботу біля пошкодженого собору чи дитячого садочка. Завтра вранці ці молоді солдати, ці волонтерки та волонтери знову підуть битися за цю вулицю, за це місто і за цю країну. Як і всі попередні 500 днів повномасштабної війни.
23 липня 2023 року
Місто-герой Одеса
Від автора:
За допомогу у створенні матеріалу дякую волонтерам Одеси.
За засоби захисту, видані на час відрядження, дякую Reporters without Borders (RSV) і Kyiv Press Freedom Center.
За допомогу в роботі на території Одеси та Одеської області дякую художниці Юлії Юрченко та молодшого сержанту медичної служби ЗСУ Євгену П.
Матеріал створено за підтримки Kloop Media Foundation.
Допомогу жителям і захисникам України можна відправити через благодійні фонди та ініціативи:
Одеський гуманітарний центр «Гостинна Хата»
Харківська волонтерська група «ГО П’ятихатки-БАМ»
