З початку серпня співзасновник і головний редактор Adamdar/CA Тимур Нусимбеков перебував в Україні. Він став першим казахстанським журналістом, який приїхав в Україну після початку російсько-української війни. У своєму Телеграм-каналі Тимур Нусимбеков ділиться історіями про людей, яких зустрічає, про події, простори і життя на тлі триваючої війни. Частину цих історій ми публікуємо на нашому сайті в циклі «Записки з України».
***
Кілька днів тому повернувся з країни Козаків, України, додому в Казахстан. Цей тріп я назвав «Подорож із країни Қазақ до країни Козаків».
У серпні та вересні я багато ходив і їздив Україною і засинав у різних місцях воюючої країни. В Україні мені снилися люди і вулиці Алмати, снилися гори Алатау, снилися Іссик-Куль, Алай і Гірський Бадахшан. В Алмати мені сняться кав'ярні у Львові, вулиця Михайлівська в Києві та Рішельєвська в Одесі; сняться нескінченні потоки біженців і переселенців з Миколаєва, Донбасу і Херсона, що прямують на захід; сняться сміливі козаки — хлопці та дівчата в бронежилетах і камуфляжі ЗСУ, що прямують на схід і на південь, а слідом за ними їдуть хоробрі волонтери та парамедики на запорошених бусиках і джипах із червоними хрестами та отворами від куль і осколків; сниться, як ми з хлопцями знову їдемо Чернігівщиною, Полтавщиною, а опісля — Харківщиною, і як степове харківське небо заволокло сизим димом і густим чорним туманом від полів і хат, які горять і тліють після обстрілу російською ствольною артилерією та РСЗВ.
Цими українськими тижнями, вночі й рано вранці мене будили дзвін стародавніх дзвонів Київської Русі й шум густих хвиль Чорного моря (купатися не можна, прибережні води заміновані), будили брязкіт танкових гусениць і сирени повітряної тривоги (за тиждень-два починаєш звикати до їхнього несамовитого виття), будили розмови сусідів співучою українською мовою, суржиком чи неймовірним одеським діалектом («Не роби мені нерви!» — каже комусь дядько Коля і голосно сміється, він літній музикант і біженець з окупованого Донецька, але інколи любить говорити як корінний одесит).
Прокидаючись, як персонаж із книги україно-американського письменника, я не одразу розумів, де знаходжуся: Одеса? Київ? Харків? Львів?
Позаду тисячі кілометрів родючої і прекрасної української землі. Цього року ця земля рясно полита кров'ю: від Маріуполя до Бучі, від Херсона до Чернігова, від Салтівки до Миколаєва; її зранили мільйони осколків від снарядів, бомб і крилатих ракет; тисячі гектарів українських територій засіяно цьогоріч не пшеницею і не насінням соняшнику, а протитанковими і протипіхотними мінами.
Я ніде і ніколи не бачив так багато красивих і хоробрих людей, як в Україні. Тепер, коли я чую ці два слова: «Героям Слава!», я розумію і бачу, що, а точніше, хто за ними стоїть: це Петро, Микола, Оля і Поліна, це Влад, Настя, Євгеній, Джорж, Вікторія, Сергій і Сашко, це Вінс, Володимир, Юля, Гевін і багато інших, кого я зустрів на українських вулицях і в українських степах; це українські волонтери, лікарі, парамедики і рятувальники ДСНС, які рятували і рятують тисячі життів; це іноземні добровольці, які приїхали в країну козаків із різних точок глобусу; це українські художники та журналісти, які розповідають правду про цю війну; це бійці територіальної оборони та української армії, які всупереч усьому зупинили путінських фашистів у кривавому лютому, а потім почали громити їх. Це люди, які з 24 лютого рятують не тільки своїх родичів і свою землю від путінських орків, а й б'ються за весь вільний світ (і навіть за такі невільні країни, як наша) проти тиранії та неофашизму.
Для мене було величезною честю спостерігати на власні очі, як українці долають негаразди, і споглядати їхній незламний Опір. Для мене було щастям бачити, як міцніє і розправляє крила українська нація в ключовий період історії. І дуже круто було бачити цей надихаючий момент, коли Україна переходить у стратегічний контрнаступ, і як українські козаки визволяють свої землі та йдуть до перемоги.
Дякую всім українцям, хто зустрічав, хто допомагав, хто ділився дахом над головою і хлібом, хто ділився бронежилетом, кавою та історіями в Західній Україні та на Чернігівщині, в Києві та Київcькій області, в Одесі-мамі, в місті героїв Харкові та Харківській області.
Щиро Дякую. До зустрічі!
Слава Україні!
18 вересня 2022 року, 207-й день війни
Казахстанці можуть надати допомогу жителям України. Вся інформація на сторінках:
Посольство України в Казахстані
Офіційний штаб гуманітарної підтримки України в Казахстані
Штаб гуманітарної допомоги Україні
Також не забувайте про волонтерську ініціативу Qańtar2022: проєкт надає допомогу казахстанцям, які постраждали в подіях Кривавого Січня, а також жертвам катувань і сім'ям мирних громадян, загиблих у #QandyQantar.
