Автор Adamdar/CA Георгій Іванченко, молодий фотодокументаліст із Київської області, знімає війну з перших днів вторгнення російських військ в Україну. Георгій Іванченко не тільки документує війну на свою камеру, а й працює як волонтер, допомагаючи і доставляючи гуманітарну допомогу в прифронтові зони і найнебезпечніші райони воюючої України. У новому матеріалі — історія гуманітарної операції у звільнених районах Харківської та Донецької областей України. Іванченко з однодумцями стали одними з перших волонтерів, хто зміг доставити допомогу відразу після звільнення цих районів від російських окупантів.
Це розповідь про Пилиповичі — мій рідний «аул» на Київщині та його мешканців, які допомагали одне одному вижити під час окупації. Це історія про силу і бажання робити щось, щоб наблизити перемогу.
«Не було нічого, тільки команда діяти, і ми діяли», — це слова Мирослава, з якого почалася місцева волонтерська ініціатива. Разом із другом Віктором, односельчанами та отцем Борисом (який, до речі, мене хрестив, коли я був дитиною) вирушаємо за сотні кілометрів від рідного селища, щоб привезти людям хліб, харчі, ліки та інші необхідні речі до нещодавно визволених міст і сіл Харківщини, Донеччини та Херсонщини.
Віче
Я впевнений, що ви знаєте про Бучу і звірства, які вчинила російська армія щодо мирного населення. А як щодо Бородянки? Це там знаходиться погруддя Кобзаря Шевченка з діркою у скроні від російської кулі. Він, схиливши голову, дивиться на зруйновані авіабомбами багатоповерхівки, котрі стали бетонною труною для мирних людей, що перебували в підвалах. Чули?
[Фотоісторія Георгія Іванченка з Бородянки після деокупації]
Так от, Пилиповичі — це невелике селище в п'яти кілометрах від Бородянки, в сторону Бучі та Києва.
У перші дні повномасштабного вторгнення жителі зібралися на віче: почали обмірковувати стратегії дій, інформувати народ, роздавати продукти.
«Про початок війни ми дізналися на початку березня, коли в Бородянку зайшли росіяни, тоді ж розстріляли двох моїх побратимів», — з гіркотою згадує Мирослав.
На початку березня в Пилиповичі заїхала механізована бригада, близько півсотні машин бронетехніки, і поки «друга армія світу» грабувала крамницю, отець Борис організував першу евакуацію: їздив селом і кликав усіх охочих виїхати зібратися біля церкви з речами за 15 хвилин.
Евакуація
Разом із хлопцями-односельчанами отець Борис провів першу колону, а наступного дня вирушив за другою. Його машину завжди супроводжує ікона Георгія Змієборця і білий прапор.
Таким чином за п'ять евакуацій вдалося вивезти понад три сотні машин (близько 800 осіб). По дорозі до колони приєднувалися люди з інших сусідніх селищ.
На зворотньому шляху вантажилися ліками, борошном та іншими продуктами, котрі змогли дати волонтери, і тим, що вдавалося придбати самостійно.
«Їдемо, а десь поруч стріляють, там даху немає, ліворуч щось горить-димить, праворуч ─ півбудинку зруйновано, там танки стоять. Моторошно, одним словом, а ми мчимо зі швидкістю 140 км на годину. Одного разу помітили на дорозі наших двохсотих військових. Наступного разу, коли їхали, вирішили їх забрати і віддати на нашому блокпості: думали, їх заберуть, але ні. Довелося везти в морг», ─ згадує Віктор.
Через географічне положення стратегічно це селище не цікавило армію рф, бо воно розташоване осторонь від траси на Київ.
«Кацапам не було сенсу тут стояти, а на їхніх старих картах тут було ще болото, ─ каже Віктор, ─ але заходили раз на два дні, зібрати данину у вигляді половини всього спеченого хліба і підграбувати те, що вдасться».
Моноліт
Можна сказати, що Пилиповичам неймовірно пощастило уникнути масових руйнувань і терору, на відміну від сусідніх населених пунктів. Як сказав Мирослав: «Я не знаю, друже, це нас просто дивом якийсь божественний купол захистив. Нас могли розстріляти рази три-чотири. Ми тільки разом могли вижити. Заслуга всіх. Хтось пиляв сосни, щоб кацапи не проїхали, хтось вводив їх в оману. Цей моноліт і дозволив вижити».
У квітні, після деокупації Київщини, громада зробила ще кілька гуманітарних ходок. «До нас тоді вже всі рвонулися, ринок став насиченим і возити далі не було сенсу. Кожен зайнявся своїми справами, поки не почали збирати на форму, амуніцію, автомобіль для односельчан на фронті».
Дорога
Після несподіваного контрнаступу ЗСУ на Харківщині хлопців осяяла думка: треба їхати, везти гуманітарку на щойно звільнені території, бо вони, як ніхто інший, розуміють їхню ситуацію.
На підготовку однієї гуманітарної поїздки потрібно півтора-два тижні: зібрати продукти, хімію та ліки, знайти охочих їхати та автомобілі, а ще їх потрібно заправити, бо дорога далека. Необхідно скласти план, ретельно опрацювати маршрут і постійно стежити за бойовими діями, знайти нічліг, проінструктувати команду, як діяти під час обстрілів, як надати медичну допомогу тощо. Усю роботу волонтери роблять власними силами, з допомогою людей, які їм вірять і допомагають, а також з частковою підтримкою від благодійного фонду “Сhoose Hope”.
Мені, як вихідцю з Пилиповичів, дуже приємно вирушити в таку поїздку із земляками. Збираємося вранці в центрі. Нас з усмішкою, бажаючи удачі, проводжають Олег Степанович (новий сільський голова) і наші родичі. Тільки до Харкова дорога займає вісім годин. Під історії про часи окупації вона проходить швидко. Ми зупиняємося на нічліг у брата одного з волонтерів: велика хата з більярдним столом у підвалі, смачне сало з борщем і колекція рідкісних метеликів. Про такий джекпот ми й не мріяли: готувалися ночувати на підлозі в спальниках, а тут місце в ліжку для кожного.
Встаємо рано, щоб більше встигнути і, якщо пощастить, сьогодні й повернутися. За планом їдемо в Ізюм ─ той самий Ізюм, де після окупації знайдено місця катувань і масові поховання понад тисячі цивільних. Четвертого жовтня там уже працював навіть ринок: їжа, цигарки; можна знайти все необхідне.
Тож було ухвалено рішення їхати далі, у глибини щойно звільненого, сумнозвісного для росіян «Красного» Лиману. Ми довго думали, де цей Красний Лиман, а виявилося, що під окупацією його перейменували на радянську назву, насправді ж це просто Лиман. Це 20-тисячне місто районного значення вже Донецької області, яке рф взяла штурмом і яке перебувало під їхньою «владою» 4 місяці.
Дорога багата на підірвані мости. Наш шлях пролягає через об'їзні ґрунтовки, понтонні переправи і вже звичні для хлопців краєвиди: вигоріла техніка, вщент знищене село, обгорілі лісопосадки та всіяні снарядами поля соняшників. У машині обговорюють, що тут сталося, говорять про потенційні позиції, лунають назви військової техніки та типів зброї.
Борг
«Дивлюся, і морозно стає, ─ дивлячись у вікно, каже Мирослав, ─ згадуєш усе те, що й у нас було». Цю фразу від нього я чув часто
Багато хто з команди вперше тут, на Сході України. І я помічаю в їхніх очах те, що відчуваю і сам: вони тут не тільки, щоб допомогти. Це щось глибше ─ якесь внутрішнє непереборне переконання: я зобов'язаний це робити. Ця тяга збуджує кров у венах, і ти відчуваєш себе живим і на своєму місці.
«Я можу це робити, мені не те, щоб приємно, а я хочу цього. Хтось ─ на фронті, хтось ─ у тилу», ─ озвучує мої думки Мирослав.
На прохання військових зупиняємося в селищі Ямпіль, поблизу Лиману, до нас тут ще не було волонтерів. У повітрі повис дорожній пил, вулицями їздять тільки військові машини та бронетехніка. Отець Борис хреститься, благословляючи кожного військового. Втомлені, але з усмішками, вони бажають нам здоров'я.
При в'їзді в селище наша колона розділилася: більшість поїхали роздавати продукти, а ми зі священиком вирушили на пошуки будинку, де живе купа дітлахів, про який нам розповіли місцеві.
На місці до нас підходить місцевий житель:
─ Когось шукаєте?
─ Так. Де будинок, у якому багато дітей?
─ Їх немає.
─ Що значить немає? (Мене ця відповідь привела в ступор).
─ Учора туди прилетіло: батька вбило, жінка з п'ятьма дітьми з переляку втекли в ліс.
Жах.
Як тут не сумувати?
Як пробачити такі вчинки?
Як не боротися?
Закінчивши роботу, всі знову об'єдналися в колону і вирушили на Лиман. На виїзді в нас трапилася неприємність: жовтий бус зупинився, бо злетіла гальмівна колодка, але, на щастя, Віктор і всі інші розуміють, що робити в таких ситуаціях, і беруться ремонтувати. Тим часом на тлі лунають вибухи.
─ Приліт?
─ Та ні, це виліт.
Однак у якийсь момент із лісу пролунали постріли стрілецької зброї. Невже поруч ДРГ? Цілком можливо, оскільки за три дні до цього тут тривали запеклі бої.
Поки хлопці працюють, боковим зором помічаю образ отця Бориса, який за метрів двісті тягне до машини трофеї: «скелет» касетного снаряда і дві РПГ. На запитання, для чого вони йому, я отримав таку відповідь: «Хороші ліхтарні стовпи будуть». Але справжньою знахідкою вважається збита авіація. Чому? Через титан, з якого можна зробити першокласні бронежилети.
Поломку відремонтовано, всі готові. Їдемо далі. Шлях лежить через міст, який виявився підірваним.
Там же ми зустріли медиків-волонтерів, у них була проблема: колесо постійно спускало. Батько подарував їм компресор, а вони вказали нам протоптану дорогу до Лиману.
Дежавю
Ось і він ─ багатотисячний Лиман. Свіжий, щойно деокупований, з порожніми, холодними вулицями. У людей немає ні світла, ні газу, ні їжі, не кажучи вже про якусь інформацію стосовно того, що відбувається в країні та світі.
Всупереч труднощам, усі привітні й раді нас бачити. Зупиняємося для обговорення маршруту, вирішуємо, куди саме везти допомогу: у центр чи просто роздавати людям. Поки ми дискутували, до нас підійшла жінка з дітьми, а за ними поволі почали підтягуватися люди, розпочалася роздача.
Частина команди пішла на розвідку, подивитися, що тут і де. Ми знайшли три великі бункери (судячи з вигляду, вони вціліли б під час ядерної війни та апокаліпсису), у яких ночує близько сотні людей, що втратили дах над головою, серед них діти. Маленьку дівчинку кличе мама і починає по-доброму сварити: «Що з твоїми штанами?! Де ти вже встигла так вимазатися?»
Я, слухаючи, стою як укопаний. Ця ситуація змусила мене повернутися у своє дитинство. Тут той самий, але спотворений війною побут. Це дежавю ─ як тоді, коли в Ізюмі поруч зі мною дівчинка впала з самоката, я запитав, чи не забилася, а вона відповіла: «Нічого страшного, до кінця війни заживе». Пам'ятаю, дитиною я збирав картки з персонажами «Людини-павука» і наклейки від жуйок. Тут діти збирають і обмінюються шевронами військових ─ місцева хлоп'яча валюта.
Мирослав кличе мене і каже, що хлопці не виходять на зв'язок по рації, ми почали нервувати. Треба перевірити: раптом щось сталося. Повернувшись до машин, ми все зрозуміли і заспокоїлися: поки нас не було, ніби нізвідки з'явилися понад сотня людей і почали «штурмувати» волонтерів.
Мирослав вигукує: «Гей! Хлопці, ми там бункери знайшли, залиште на сто людей провізії».
Люди. Багато різних людей. Хтось із вдячними очима бере без надмірностей, хтось намагається по третьому колу вхопити банку консервованих помідорів. Якийсь чоловік дивиться на мене і каже: «Приїхали, щоб сфотографуватися!»
І знаєте, їх усіх можна зрозуміти. Ми приїхали сюди не для того, щоб конфліктувати. Ми хочемо допомогти, чим можемо.
Дивлюся, як дід котить велосипед із цілою купою дров і дитячою ванночкою зверху.
— Ми вам зараз продуктів дамо, добре? Не можна — а треба!
— У житті, як на довгій ниві: всяке буває, — відповідає старий.
Мене дуже зворушили ці слова, вбили своєю правдою.
Через декілька днів, коли вночі по Харкову лупили снарядами С-300, я зустрівся з жінкою, чия квартира від ракети повністю згоріла. У неї проблеми з ногами, і під ручку ми потихеньку йдемо сходами до її сусідки.
Я запитав, як у неї справи, а вона мені: «У житті як на довгій ниві: всього потрохи».
Ми вдало закінчили першу експедицію: «нагодували» близько 600 осіб. Щоправда, кружляли всю ніч у пошуках дороги назад, але кружляли задоволені.
Від редакції
Після волонтерської операції, описаної в цій історії, фотодокументаліст Георгій Іванченко зі своїми земляками й однодумцями-волонтерами за підтримки благодійних організацій «Євровектор» і «Свобода України» здійснили нові волонтерські місії та доправили гуманітарну допомогу до прифронтових і деокупованих селищ Харківщини, Херсонщини та Бахмута, за котрий уже п'ятий місяць точаться кровопролитні бої. Незважаючи на величезні труднощі та смертельну небезпеку, українські волонтери продовжують надавати допомогу нужденним.
Оригінал тексту написаний автором українською мовою. Переклад російською мовою: Марія Луговська.
